Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

маєтністю, а й головою. Пан Олександер мав при дворі достатньо добродійників, аби домогтися свого, – запопавши до рук такий універсал, взяв би він норовливого брата в узду, наче жеребця-арабця: баніція-бо мала, згідно зі Статутом Литовським, кількатижневий термін завішення, впродовж якого гадав пан Олександер домогтися правною дорогою, аби пан Іван з панею Оленою вчинили йому публічно покору й за деспект перепросини – тоді й баніція стратила б чинність, і честь старшого панства Жоравницьких була б урятована. Так болісний змаг однієї жінки за цілість власного «я» потягнув за паси, приводячи в рух, цілу державну машину: королівське право, земське право, гродське судочинство, – і заручником у цій грі, заставною фігуркою в шаховій комбінації опинявся пані Олени муж. Здати його, зостатися жоною баніти – означало для пані Олени здати партію свого життя.

Тож відбувся суд – полюбовний, шляхетський, де по четверо зацних суддів із кожної сторони довго сперечалися, заки виробили обопільно прийнятну формулу перепросин. І зостало теє все, вкупі з приложеним пашквілем, списано в луцькі книги ратушні, завдяки чому й заціліло, – аж доки через три століття, повних войнами, пожарами, перемінами врядів та панств, а меновите наприкінці дев’ятнадцятого віку, один ушнипливий історик не виволік справу Жоравницьких на світ Божий, завдяки чому ще за сто літ узнано було Олену Жоравницьку, з дому Копоть, за першу документально знану вкраїнську поетку Нового часу, – тож партію свою, за остаточним рахунком, вона таки виграла. Тільки не об тім їй гадалося, коли, сповняючи ухвалу суду, стояла горда пані Олена перед велелюдним сеймиком, куди з’їхалася шляхта з цілого воєводства, – пана Йвана було щойно привселюдно відведено до в’язення на вежі відбувати кару впродовж трьох годин, і відводила його, яко позивачка, сама пані ключникова – боляче стиснувши кривдника за руку, мов ціле життя вложивши в той стиск, виступаючи попереду з палаючими лицями й міцно зціпленими вустами, – і коли порівнялась процесія з пані Оленою і зблиснули, кресонули, схрестившись чорними вогнями, погляди двох пань Жоравницьких, і зойкнув хтось із публіки, бо привиділось йому, наче з брязком спахнули в повітрі два стилети, вихоплені з лямованих білопінними форботами рукавів, – то відкрилась пані Олені кипляча гнівом безодня враженої гордині жіноцької, і збагнула вона, що таки кохала її мужа пані Ганна, – і шугонула їй кров у лиця, і високо піднесла вона свою гарну, ґлазетовою кибалкою увінчану голову, сповнена зваги боротися до останку, бо знала, що не відає ні закону, ні покону перегоріла на зненависть жіноцька любов. Може, вона навіть засміялася своїм зимним погордливим сміхом, бо заворушилася, пожвавішавши, й публіка, і хтось масно реготнув, що в темниці й двом не затісно, – і довго, таки задовго потекли хвилини в клепсидрі одна за другою, а все не вертала пані ключникова, яку стражник був зоставив із в’язнем сам на сам, – а вернувшись і положивши ключі од вежі на стіл перед паном старостою, мала на виду – все ще розрум’яненому, що й білля блейвасове не укривало, – вираз такий заласний, аж, здавалось, от-от лакомо обведе кінчиком язика зачервонілі вуста… І тут ото пані Олена, котрій серце стислося в недобрім прочутті, стала, на знак возного, читати із загодя складеної в суді карти, іж написаний през неї пашквілюс, або цидулу, образливую добрій славі її милости пані ключникової, непристойне, з злого умислу своєго против її милости написала, бо ніколи її милість того нічого, што в том пашквілюсі написано, не чинила, одно так ся завжди заховала, як цнотливій панії належить, – втім, пані Олена хутко оговталася бодай настільки, щоб останні слова проказувати з тими виразно глумливими нотками, котрі цілу церемонію учиняли ледве чи не знущальною, і по залі ширилося кепсько притлумлене хихотіння, – а проте чула в серці своєму, що таки завдано їй од ворожиці невидимого удару, була бо мов той корабель під вітрилом, що хоч як зграбно хвилю розтинає, а дно вже має пробите.

І ніколи по тому не оповів їй пан Іван, що приточилося межи ним і панею Ганною тоді, як зосталися вони в штири оці у темниці на вежі. Тільки зайшла в ньому зміна – мов розколина, що день у день ширшала. Став він потроху уникати молодої та красної жони своєї – навіть у спочивальню до неї навідувався рідше й похапки, мов соромлячись або затаївши щось, що небавом зривало його з постелі й поганяло кудись на безбач, – а раз, як заснув пан Іван, знеможений, на білій рученьці пані Олени (знемагався він у любощах дедалі частіше, тоді як вона, навпаки, дедалі рідше), то побачила вона, як уві сні випливають йому сльози з-під повік і сунуться блискучими доріжками долі по лицях. Ціла яркість та палкість його скерувалась тепер на бешкети й наїзди, де герцював мов шалений, на кулі невважаючи, мовби то мухи круг голови йому роїлися, і коня свого знай приспішував у найбільше пекло, і до бранців жорстокість немалу виказував, не раз власноруч побиваючи киями слуг якого сусіди-безщасника, над чиїм маєтком грабунок учиняв, – спорядив собі пан Іван кия з олов’яним тягарцем, на кінці прив’язаним, і шмагав ним люто, з маху тіло до кости протинаючи, начеб пімщався Бог зна за віщо на кому трапиться, і все зухваліші та визивніші робились його безчинства, мов викликав він на себе справдешнє лихо, цілу свою ревність у теє вкладаючи. Дяблом звали його тихцем проміж себе шляхтичі, остерігаючись ненароком зачепити необачним словом, бо не відав пан Іван стриму в гніві й не на однім бенкеті, тяжко зором осоловівши, наливався кров’ю, як гиндик, зачувши щось, що брав собі за образу чести: зривався на рівні, вивертав тесові столи, мов буря дуби з корінням, і насилу вдавалося цілій беседі гуртом ублагати його всадити шаблю назад до піхов. Раз побачивши Йвана Жоравницького в сутичці, небіж князя Корецького – із полудня, з Січі приїжджий голомозий вояка з білястою близною через півголови – сказав твердо, мов не вперше таке споглядав: «Смерти собі сей чоловік напитує», – і коли переказано те пані Олені, то ніби трісла їй у грудях тісна шнурівка, і збагнула вона, що правда сьому і що життя її на іншу сторону обернулось – і довше це од себе укривати було б пониженням її гідности.

Тож за кілька день по тому потяглися хури з книгами й хатнім скарбом пані Олени з Луцька на село, до родового маєтку Жоравницьких, а ще небавом, раннім ранком на зорі, вирушила вслід закритим ридваном і сама мостива пані, низько ослонивши